Ця непорушна постать давно вже зацікавила мене. На пагорку, що залишився, мабуть, від старовинної могили і височів над безкраїм степом, стояла людина.
В гарячих відблисках погасаючої зорі людина здавалась гігантського зросту. Але то, напевно, був обман зору, гра останніх променів сонця, що коливалися на прозорих, шовкових хмарках.
Перепели давали натхненний вечірній концерт. Я йшов серед пташиних пісень, серед замислених колосків жита, що хилилися з тихим шепотінням і кланялися землі, сонцю і людині. Мені не видно було кінця житнього лану, бо хліб виріс вище мого зросту, і я думав, що тут, серед ції гущавини, можна заблудитись, як у джунглях.
Село лежало за спиною, а попереду вабила до себе непорушна постать людини.
Я не хотів порушувати спокій невідомого, але мені кортіло хоч одним оком, скоса глянути на нього... Шпоришом, лободою і біленькими зірочками квітів заросла забута дорога, вона підганяла мене, бо звивалася біля самого пагорка.
Привітавшись, я не чекав відповіді, але невідомий радо стріпнувся і заговорив сам:
- Мандруєте серед краси, товаришу?
- Справді-таки мандрую, бо не знаю, чи дістануся до кінця цього лану, - відповів я.
- А ви йдіть звідси гляньте. Ще ж світло, і може й побачите край жита. За ним пшениці і ячмені стеляться, вже колосяться... Я вас, товаришу, бачив сьогодні в селі. Чи не з газети ви?..
З пагорка розстилався ведичний, новітній краєвид. Стіна сизого жита починалася ось внизу, а далі губилося воно біля самого гаю. Око не могло обійняти відразу всю широчінь зеленої землі.
Цей вечір, і простір, і тиша вселяли в серце спокій, примушували розкривати душу. Так сталося, що ми розмовляли, перебиваючи один одного, щоб відразу висловити почуття, які не можна було далі носити в грудях. Нарешті я замовк, бо мій співбесідник заговорив замислено, немов звертаючись до своїх глибоко прихованих думок:
- Тут, біля цієї могили, вороги вбили мого сина. Партизанили ми з ним. Молоде ще, зовсім і світу не бачило як слід, шістнадцятилітнє хлоп'я... Дивлюся я на оці лани, як буйно все росте у нас. Скарби які!.. До революції все життя мріяв я землі тієї трохи мати, і не довелось. Поту гіркого скільки пролив по куркулях та панах, та й не виліз із злиднів. Богу молився, пробачте на слові. А не виліз із злиднів, доки не прийшла наша влада. Розігнув я спину і став господарювати ... Головою колгоспу незабаром мене обрали, потім забрали в МТС, а тепер у земвідділ настановили ... Вся земля моя, Україна моя! По району їжджу, дивлюсь, як землю мою плекають наші люди, допомагаю. Живе народ гордо, голову не схиляє, і, гляньте, який простір у нашому колгоспі. Заверну неодмінно в своє село, тягне в рідний куток, на синову могилу ... Вийду оце, погляну і скажу собі - дивись, Темнота Іван!.. Дивись... Радість така навкруг, до роботи сила приходить, гори поперекидав би... Прізвище яке причепили нам колись - Темнота! Тепер з таким прізвищем і жити соромно. Мені ще не так, а син мій, студент, гнівається, каже, ми - не темні, тепер у нас темних немає!.. Темнота!.. Хоч міняй прізвище!.. Я й на курсах вчуся, вже й алгебру здолав, а син інститут закінчує. От вам і Темнота!.. Одне в мене бажання в душі горить. Таке бажання, що нікому я ще й не говорив, ношу його в серці і докладу всіх сил, щоб його здійснити... одне, найбільше в моїй душі бажання. Хочу я побачити товариша Сталіна нашого. Саме ви нагодились, а я про нього думав... Підійду я до товариша Сталіна, вклонюся й скажу: "Дорогий наш, сонце наше над землею, над осяйною, плодючою землею. Слів замало, щоб красно подякувати вам від народного серця і від радянської української землі. Закосичена і зелом і квітами, плодами переповнена наша республіка, а народ славить вас від любові, від пошани і від щастя. Дозвольте просто подякувати вам і доповісти, скільки зерна лежить у наших колгоспних коморах, скільки любові до вас у наших серцях"... Отаке єдине бажання ношу я в своїй душі...
Розчулено замовк Іван Темнота і мов заворожений задивився в простір, куди прослався його шлях і куди гайнули буйні лани.
